?

Log in

Здогадавсь

В рамках освітнього проекту "Сам здогадавсь 2016", отримав сигнал з космосу.

Полягає він ось в чому. У нас з московитами, як не дивно, абсолютно ідентична проблема. Наша внутрішня сутність, наш історичний досвід та інстинкт - усе це не відповідає нашим же популярними уявленням про самих себе, нашій масовій свідомості. А через це нас роздирає на нелогічні фрагменти, при тому роздирає хаотично. Бо інстинкт диктує нам одну поведінку, а популярний стереотип пропонує іншу.

У московитів те саме - вони думають, що вони слов'яни, тобто плем'я центрально-європейського кореню, але внутрішній інстинкт у них зовсім інакший, іншого походження, тому їх теж століттями плющить. Поведінка не співпадає зі світоглядними стереотипами.

У нас це виглядає таким чином. Існують певні матриці, вербальні, візуальні тощо. Загалом естетичні. Одна з найпотужніших матриць звертається до базових пластів історичного досвіду - це козак на коні в червоних шароварах, часто чомусь голопузий, схожий на цигана, Дао Гопак одним словом. Оце все, ну ви пойняли.

Наче ж хуйня, яка різниця? Але насправді це світоглядна модель котра диктує поведінкові алгоритми прямо зараз.

Між тим як реальний історичний досвід, справжній досвід, а не вигаданий художниками і театралами епохи народництва 19-го століття, дає нам зовсім інший образ козака. Це піхотинець, це сапер, це мушкетер, і не кіннотник ні разу вопше. Тобто він набагато технологічніший, ніхуя не романтичний і значно прагматичніший за навантаженням ніж нам щодня впарюють в голови медійні та художні егрегори. (Хитро завернув).

Хоча і Майдан, і уся ця війна аж криком прокричали - хто ми є насправді. Московити теж перебуваючи у полоні своїх дебільних уявлень про нас, розраховували на те, що ми не здатні на грубо кажучи саперську, мушкетерську, окопну справу. Вони думали, що Україна розсиплеться на некеровані покозачені зграї й розчиниться в хаотичному спротиві у своїх міфічних шароварах.

Але перше, що зробили на Майдані українці - побудували фортецю з кількома рівнями оборони і типово по-піхотинськи засіли в ній намертво, і головне - влаштували там ледь не магдебурзькі цехові порядки.

Друге - створили з нуля тяжку, неповорітку, але чітку армію не номадського типу. Хай вона архаїчна, хай вона яка є, але вона системна. Армія, одним словом, не покозачилася, а навпаки - пожовнірилася.

Московити, як усі ми пам'ятаємо, навіть почали грати спочатку у цю гру, створюючи у ДЛНР казачєскіє шайкі, немов би запрошуючи українців погратися за цими правилами. А хуя лисого, не зайшла тема і не могла зайти.

Ми - це не козак на коні в широких червоних шароварах, голопузий, чорнобровий, що несеться чистим полем до бандури з театрального реквізиту. Ми - це вдягнутий у просте і сіре, козацький піхотний мушкетерський ромб, так, дійсно застарілий, але систематичний, не дуже маневрений але крепкий.

Це просто приклад з умовно військової справи але насправді, якщо ми критичніше подивимося на власну історію, то ми крізь кучугури романтичного гівна, котре накопичилося за 19 і 20 століття і яке нам парять в школах, побачимо абриси справжніх себе, і відчуємо як добре вони сідають на наші інстинкти.

І тоді ми створимо власну стратегію на майбутнє спираючись на реальний стан справ, а не на кіношинй гардероб.

І буде мир, і буде мати, і будуть люде на землі. А московитів не буде.

Козаки Мамаї та народні картинки з чорнобровими кониками - це окрема розмова, але якшо коротко, то моду ніхто не відміняв, у тому числі й позичену. В тодішній Речі Посполитій (і у нас в тому числі) взагалі була довготривала мода на все східне, а почасти просто вигадане на цьому ґрунті. Сарматизм, шановні.

Піду собі нахуй. Прощавайте.

Заставляєтє?

Носії українського менталітету, переважно, сприймають будь-яку озвучену пропозицію просто як пропозицію. Навіть якщо вона має найнахабнішу форму. Тобто як щось таке, що можна обговорювати, або послати нахуй, або сприйняти після обробки, чи не сприйняти ніяк. Пропозиція не сприймається як примус або насилля.

Носії умовного русскоязычного менталітету, часто навіть найделікатнішу пропозицію (просто попиздіти на задану тему), сприймають як - а шо это вы всех заставляете и навязываете?

Це дуже кумедно і симптоматично.

Голова

Зрештою склалася якась абсолютно ідіотська історія з головою Корчинського. Виявилося, що боєць 17 танкової бригади ЗСУ Олександр Юхименко перевозив її замотану в рушник і запаковану в кульок разом з іншими забороненими предметами, зокрема протипіхотиними мінами, у звичайній маршрутці.

Це була добре доглянута голова, цілком собі жива, з нормальним філософським виразом обличчя. Її вуса були красиво зачісані, очі блищали осмисленістю.

Як прояснилося згодом, саме голові Корчинського належав той приємний оксамитовий голос, котрий лякав пасажирів своїми плутаними зверненнями та історичним довідками.

При допиті боєць Юхименко зізнався, що знайшов її на розбитому сєпарському блокпості під Краснокомуняцьком, в ящику з-під гранат. Як було видно, полеглі сєпари за головою не гледіли, вчасно не годували і навіть грали нею у футбол.

Юхименко взяв цю голову на Київ під час планової відпустки, вилікував, підкормив і з того часу возить її з собою бо, тут пряма мова Юхименка - "..вона мені помагає, може консерву зубами відкрити, наприклад, і навіть цинк з патронами. Крім того вона дуже ерудована, підказує бува шо по ділу, історію війн добре знає, всякі оповідки про кондотьєрів розказує. Мені це цікаво, я так освіту получаю, бо маю тіки середню, а вона зараз самі знаєте яка хуйова."

За даними СБУ, це не єдина голова Корчинського і на сьогодні у світі їх налічується близько двадцяти штук. Голови здатні підтримувати між собою невидимий телепатичний зв’язок і можуть передавати одна одній значні об’єми інформації на далеку відстань.

Відомо, що одна з них точно знаходиться у Ватикані, дві у штабквартирі НАТО, одна на Лубянці, а ще одна у Солт-Лейк-Сіті штат Юта. Інші ж голови є мандрівними, час від часу вони вигулькують у різних гарячих точках планети, у різні історичні періоди.

Прийнято рішення голову Корчинського у Юхименка поки не вилучати, до отримання інструкції з Банкової. Ситуація під контролем.

Звичайно, ми завжди розуміли – хочеш взяти ворога за роги, починай з його культури. Це ми, до речі, у них навчилися. Пам’ятаєте отой слизький порнографічний шкандаль в Московії за участю народних артистів РФ та заслужених діячів культури? Це була спланована порнодиверсія СБУ.

Кілька років тому його влаштувала сценічна мілфочка Наташа Корольова і підстаркуватий майстер еротичної імпрези Тарзан-Глушко. Вони обидва вкраїнського походження, як відомо. Наша пряма агентура.

Ця співачка Корольова, котра неодноразово брала участь у помпезних концертах на "День матері" та спільних виступах з дитячим ансамблем "Непоседы" зачвякала своїм чебуреком половину коцапського інтернету. Керівники "Непосед" були в глибокому ахуї, багатьох з них переїбав інфаркт. Тарзан-Глушко, у свою чергу, відзначився видом власного хуя на весь так званий рунет, і відзначився, мушу сказати, доволі крепко.

У результаті ціла еліта московитських моралістів й досі знаходиться на межі нравствєнної анігіляції. Як так! Дєнь Матєрі! Дитячий ансамбль! А вона пиздою прямо в монітори! І навіть не перехрестилася!

Ще б пару таких акцій від української діяспори і московитських моралістів поскладали би в храмі Христа Спасителя штабелями, благо місця на штабеля там достатньо.

Старший кнехт СБУ Глушко (позивний Тарзан) надовго обрубав тоді довгу руку Москви хуєм буржуазного націоналізму. Диверсант Корольова одним єдиним самолупом власного чебурека похитнула підмурки ворожої духовності. Таким чином вони виграли для нас час.

Нині діючий мер Києва, до речі, таємно нагородив шпигунську пару ордером на двокімнатну квартиру в спальному районі Позняки, а Президент відзначив їх орденом Святослава Хтивого першого ступеню і кульочком коштовних цукерок.

Так, а пацанам шо?

Гостро не вистачає нового-україномовного-міського-фольклору. Оцих своїх в дошку п'яних пісень під гітару вночі на лавці під парадняком, просто вуличних мемів, анекдотів тощо. Це ж база на котрій будуєтся уся культура аж до найвищих її зразків.

Артисти немов показилися, щодня видають нагора купу пісень, це добре, але ніхто з них не закриває питання. На чому все тримається? На кількох зубрах. Плач Єремії з їхньою нєтлєнкою "Лиш вона" і ще кількох, почасти на Океані Ельзи (я б навіть сказав Океані Пользи, бо вона таки є) і ще трохи на парочці виконавців. Ну за великим рахунком. Я розумію, що десь є завзяті осередки котрі з ранку до ночі співають новітніх вкраїнських пісень, але поки цих пісень не заспівають під вашим балконом вгашені у сраку борщагівські гопнікі - вважай нічого нема.

Військовим, отим що з молодих, співати нема чого під гітарку за потреби. Є якісь пісні, про "наші хлопці герої всі діла", але ж народу потрібен не стільки пафос, скільки "хуяк-хуяк і пизда псковській дєсантурі!".

Де оце все? Все якесь архаїчне, які-то козаки (при всій повазі), повстанці (при всій повазі), так а де україномовні пісні для простих пацанів?

Звичайно, ми зі своїм "Пирятином" спробуємо закрити одну-дві позиції але не факт, що у нас це вийде якось неймовірно круто (насправді усе вийде).

Панове музиканти! Ви ж наче як усі люди з народу. Ви вопше розумієте у чому ваша проблема? Не в музиці, ні. В текстах.

Гостра нестача поетів-пісенників, як казали в совку. Зробіть з цим щось, сукі. Не жлобіться, купуйте за гроші тексти хороші, замовте у Полежаки, кінець кінцем. Artem Polezhaka один може закрити своїм могутнім поетичним тілом кілка смислових амбразур!

Іноді, якщо ти вдаєш із себе письменника, треба захворіти на бронхіт і сидіти вдома, як оце я зараз. У голові ворушаться різноманітні хворобливі думки, що дуже допомагає у створенні кривавого трешняка.

За сюжетом у фаршрутку, набиту різноманітними дивними персонажами з нашої реальності - від Вакарчука до Арлекіна Петровича включно, на одній із зупинок ввалюється здоровенне нордичне ракло на ім'я Ольф Ітлер.

Згадки про нього я знайшов у власних архівах.

"Ольф Ітлер - це щось типу Умберто Еко, тільки навпаки. Колишній скандинавський фемініст та лгбт-фюрер. Після крепкого передозу став на рейки правої реакції та відродження еддичного клерикалізму з відповідною розробленою самотужки теоретичною базою.

Цю базу ніхто не може прочитати бо все написано реконструйованою індоєвропейською мовою, а володіють нею лише старі університетські євреї в луснутих окулярах. Відповідно, маємо підступну антиіндоєвропейську змову з боку вчених гіперсіоністів. Як завжди.

Через цю обставину перекладу творів Ольфа Ітлера нема, а вчення так і залишається утаємниченим, отже езотеричним.
Але через те, що моя бабуся була індоєвропейкою, я з дитинства непогано сприймаю на слух деякі втрачені діалекти.

Перекладу для вас це езотеричне вчення, чого б це мені не вартувало, тим паче там нема чого перекладати. Усього два-три абзаци, й вони дуже короткі. Якщо стисло, то загальний смисл вчення такий.

- Пождіть, пождіть! Зара шото буде! -

Вчення, як бачимо, лаконічне і завчасно пристосоване до поліграфічної кризи."

Скидається на те, що саме Ольф Ітлер пояснить українізованому павіану суть нашого історичного моменту.

Продовження епопеї

Дещо нервова обстановка в країні відзначається і на літературному процесі, або псевдолітературному, то вже хто як бачить.

Я вчора прочитав вступ до однієї книжки, котрої фізично поки нема, але на метафізичному рівні вона існує щонайменше тисячу років.

Там усе одразу починається з повного пиздеця, тобто техногенної катастрофи, де підбитий блискавкою потяг набитий плацкартними жлобами сходе з рейок, а останній вагон ще й вибухає. З цього вагону в останню мить вистрибує очманіла мавпа в трєніках, їбальником прямо в купу залізничного гравію, втрачає кілька зубів і кульок з харчами, але переживає катарсис від побаченого, адже вона щойно пережила світоглядний конфлікт з носіями спортивних костюмів, що товклися у вагоні.

Вся ця публіка гине на очах у мавпи і та щиро радіє такій обставині. У цьому піднесеному стані вона починає ломитися крізь кукурудзяні хащі у бік траси, аби сісти на маршрутку і таки добратися до Києва, куди й перли всі оті полеглі жлоби. Мавпун ломився через кукурудзу, думав у голос які-то доволі глобальні думки, формулював тези щодо людства та його подальшої долі як біологічного виду.

Десь за годину він вискочив на трасу, одразу на ранкову автобусну зупинку, де познайомився з Відукіндом Васильовичем, простим сільським пенсіонером, однооким паном з сокирою в руках. Певний час вони пизділи про життя, курили червоні "Прилуки" аж поки не під'їхала маршрутка. Вони, відповідно, вперлися в ту маршрутку, оплатили проїзд, вона посунула далі за маршрутом, але за кілька хвилин в ній розгорнулася драма у вигляді вбивства шофера. Це вбивство сталося прямо під час руху на великій швидкості, а далі уже пішов повний трешняк.

З чим я й вітаю майбутніх видавців.

Тішот

Срати у фейсбук, шановні, це мистецтво. Але срач має сенс лише тоді, коли фейсбук для вас, це літературний процес. Коменти дають дуже фактурний матеріал - від камінг-аутів до цілковитої анігіляції сенсів.

Наприклад, останній срач, що стався на культурологічному ґрунті, подарував мені ідеальний приклад того як можна послати нахуй дорослу публічну людину, але при тому не образити її людської природи.

"Моисеев, иди еби свою собаку" - так один завзятий пан закрив мовне питання в коментах.

Зроблю футболку з цим мемом.